Спочатку була луна. Вона впала на гірські схили й здійняла лавину. І лавина – це літклуб «не той літак», а луна – сама літературна творчість, чиста й викристалізована у цій добірці.

Їй нема спину. Немає заради. Вона накриє всіх і це незворотньо, як світанок чи весна. Краще не противитись, а з головою зануритись в огром творів. Буде гарно, обіцяю.

Тут буде розміщено лише невелику частину всього доробку молодих авторів новоствореного клубу, але й вона варта пильної уваги широкого загалу. Тому я пишу ці рядки сніжної лютневої ночі: бо воно того варте. Полишити сон та спокій, аби ви могли стати частиною життєво-творчого простору цих дивовижних людей. 

Ми різні. Є Вікторія із мелодичною пісенно-народною традицією написання вірша в лекалах класичної образності. Звідси – мелодія й бажання наспівувати рядки. Особливо символічно, що прізвище цієї блакитноокої дівчини – Музика. Життя любить дивувати.

Або Євген,  вірші котрого – динамічні, пройняті експресією та міфом. Часто на межі з жорстокістю, породженою специфічною авторською оптикою.

Коли звертатись до творчості Лілії, ми помітимо тематичний спектр молодості: кохання, розлука, передчуття метаморфози, невелика тривога, що розчиняється у морі легкості.

Ірина, наприклад, іронізує й полемізує водночас. Це хороша і сформована публіцистика, яка відповідає на питання, але не намагається перекричати опонента, заплутати читача і спозиціонувати автора у вигідному світлі. Навпаки: авторка говорить лише необхідне зрозуміло для кожного.

А tempo віршів Данила – це оптимальна форма рефлексії себе, свого місця у світі. Його ліричний герой шукає орієнтирів, втрачених істин. Дійсність спонукає героя до опору, а вибір – змотивований чимось більшим, ніж власне благо.

Героїня віршів Анни – вітаїстична, сильна. Поетеса гарно сплітає елементи пейзажної та інтимної лірики, витворюючи образ чуттєвої природи, яка реагує на порухи душі її поетичного втілення.

 

ВАЛЕНТИН МАЙДАНЮК, член НСЖУ

 

ВІКТОРІЯ МУЗИКА

Сльози на папері будуть волати рядкамивіршів

НОВЕ МІСТО

Завтра поїду до нового міста, нових вулиць та людей... Завжди цікавила та різниця між моїм та чужим містом... В чужому тяжко дихати, важко думати і майже не можливо знайти «себе»...

Завжди вабили нові міста, вони здаються такими невинними.Ти закохуєшся в кожну деталь: споруду чи ліхтар, а біжучи на потягплатформою вокзалу, вдивляєшся в небо, а не в годинник; чекаєш синенький вагончик метро або ж роздивляєшся навколо таких заклопотаних людей, які метушаться та все кудись рлспішають.

Раніше, не помічаючи «дрібниць» (таких важливих зараз), вважала Київ сірим згустком всього: культури, політики та навчання. Він був для мене непримітним. Почувши, як про нього захопливо говорять, захотілося переглянути свої оцінки та подивитися на Київ іншими очима.

І справді: будучи в Києві, навіть у дощ, починаєш закохуватися в це місто...Він вабить навіть своєю сірістю багатоповерхівок, віддаленими напівпорожніми провулками та вулицями, манить неймовірною історією. В ньому якась особлива атмосфера для особливих людей.

 

***

Літня ніч, тепла до безтями,

Маревом тягнула мене,

І дивлячись на купчасті хмари,

Поволі у спокій далекий веде.

 

Я сяду у човен десь на причалі,

Заколишуться верби густі,

І залишать всі гіркі печалі,

І вітер мене понесе.

 

Закутає моє тіло туманом,

Ніби пледом з шерстяних ниток.

Я буду особливим гурманом –

Смакуватиму запах квіток.

 

Я відчую жасминову гілку,

Що п’янить своїм ароматом.

Й зупиню годинника стрілку,

Заберу запаху кожного атом.

 

Ляжу спокійно в твердому човні,

Плистиму п’янка по холодній воді,

Не буду шукати речі коштовні,

Зберу камінці недалеко у броді.

 

Розмріяно й довго пливтиму,

Загляну ночі в чорні зіниці,

Розкидаю небом круги диму,

І рахуватиму свої зірниці.

 

Скоро ніч ця чарівна мине,

І зійде ранкова Венера,

Світанок лиш світло несе,

Вночі ж своя атмосфера.

ЄВГЕН ПОЛЯКОВ

Что за маска лежит на дне?

 

ПОТЕРЯННЫЙ ГОРОД А

Летают чайки в океане

И порождают сотни лиц

Тех, кто той ночью был на грани

И всё таки не смог спастись.

 

Миф-город илом засыпает

Атлантов рвут там на куски

За ночь менялись океаны

На дне теперь Титан стоит.

 

Кто Посейдона не послушал

Был в тот же миг убит водой.

И спрятан город безупречный

Под тоннами глухих эпох.

 

Сменилсь горы, океаны

И сотни лет прошли вокруг.

И до сих пор никто не знает

Был это город или миф?

 

***

Я сижу у окна с собакой

И в руке у меня пистолет

Там патронов на всех хватит

Всех убью и сожгу в огне

 

Я прийду к тебе среди ночи

И убью всех тех непорочных

Кто заставил считать до ночи

Тёмный почерк твоих строчек

 

Всех убью ты же знаешь однако

Всех, кто тронуть тебя посмел

Ты скажи, укажи на брата

Чтоб патроны не тратил вверх

 

Я сниму все маски, весь гримм

И убью всё живое в тебе

Только вот интересно мне

Что за маска лежит на дне?

 

 

ЛІЛІЯ ГАЛКА

Вона ж така, як орхідеї…

 

Сусіди чекають і слухають її підбори

Які стукають від квартири і до ліфта

Щоб за хвилину вийти і бути схопленими

Її дорогими парфумами,

Затамувавши свої подихи

Ніхто не питає, чому стільки

Снігу в її посмішках

І чого до неї ніхто не приходить

Коли з їх квартири лунає сумна музика

Вона ніколи не обертається

А коли говорять, то посміхається

Відповідає, забуває і знову розвертається

І йде. Спішить жити,

Спішить бути вагомою

Чиєюсь мовою,

Захопленою і розкутою

Вона прокидається

Все знову повторюється

Душ, сніданок, підбори

Під дверима сусіди

Душі голі на вулицях обіймають,

Торкаються, цілуються і прощаються

Вона не розуміє і не здогадується

Що її закрита душа

Для когось теж є гола

 

Ти.

Відпускати рештки тебе у минуле

Щоб нового тебе віднайти

Та любов, що була і забули

Тихо в ліжку самотня лежить

 

Це ж ти

 

Кличеш зранку до столу

Пити каву мене в тишині

І забути, забути про вчора

Щоб ти мав право звідси піти

Голосно плачуть руки і стіни

Тихо кажуть: не разом вони

 

Що ж робити

 

Коли краще людині

Вже ніколи з тобою не бути

А ніж бути з тобою завжди

 

ІРИНА ГАЩЕНКО

Ми йшли на протяги, як на ворога, бо мама казала їх остерігатися

 

ПУСТОЕ ЦВЕТОЛОЖЕ

Когда я приезжала от бабушки, всегда хотела вернуться в СССР. Мне казалось, что там было дешево и счастливо. А оказалось, что там было дешевое счастье. Еще толком не умев ходить, я нашла между диваном и столом большой потрет Ленина. Он был тяжелый, увесистый и пыльный. А Ленин такой молодой остался только в памяти. Портрет был под стеклом, в отблеске которого прекрасно отражались все бабушки со двора. Они любили плевать семечки и плеваться на современность. От них я узнала о том, что СССР был настоящей утопией, эдакой Атлантидой, которая всплыла, дабы осчастливить простых советских рабочих.

Хлеб? Три копейки. Работа? Выбирай любую. Квартира? Получай. А еще прихвати цензуру, диктатуру и очереди. За хлебом пару часов, за квартирой пару лет. А работа? Главное план перевыполни иль допиши, что перевыполнил.

Бабушки продолжали плеваться в меня семечками и ностальгией по молодости. Вот тогда и люди лучше были – место в транспорте пожилым уступали. Да вам попробуй его не уступить. Вот тогда и фильмы лучше показывали – смешно было и не пошло. Я даже не знаю, попробуйте смотреть что-то, помимо «Обручального кольца» и «Кармелиты». Вот тогда и молодежь лучше была – сейчас же одни компухтеры. Ой, да, это прям вселенское зло, правду говорите. Начинает казаться, что эта формула «вот тогда «нужное слово» лучше было» уже давно является главным алгебраическим примером, заменив квадратное уравнение. Подставляй, что угодно, решай в пользу СССР.

Когда я крайний раз ездила к бабушке, нашла на самом высоком шкафу барельеф Сталина. Тоже пыльный, но не тяжелый – гипсовый. И так мне обидно за него стало – почему Ленин внизу, а он вверху. Так у Вождя больше шансов быть замеченным, а значит, игра нечестная. Ну и что, что Голодомор, что лагеря, что репрессии, что отсутствие инакомыслия, что расстрелы, что ГУЛАГ, что идеология. Люди же его все равно любят.

Когда мне было лет 5, мы с бабушкой шли на дачу. По дороге я заприметила ярко-красный мак. Он рос один и видела я это диво впервые. Сорвав стебель у самого основания, я хотела посадить его на даче, потому трепетно несла хрупкий алый цветок. «Как флаг моей страны», - любовалась бабушка. До дачи я его не донесла. В один прекрасный момент, подняв руку, увидела, что держу только стебель и цветоложе. Флаг страны развеялся по ветру.

 

ДАНИЛО СТУДНИКОВ

Еще живой. Тик-так. Еще не время.

 

ИЗ МИРА МЕЧТЫ

Один стих вместо тысячи слов,

Что забудут пройдя сквозь века.

Может быть я к тому не готов,

Что готовит мне жизни река.

 

Вдруг меня не смогут понять,

Сотни, тысячи пустых лиц.

Но на юг в эту осень опять,

Улечу, словно стая птиц.

 

Там тепло и не плачет дождь,

По тем, кого давно отпустил,

Никого не кидает в дрожь,

И никто сотни лет не грустил.

 

Тот мирок состоит из желаний,

Он и есть - средоточие грёз.

Потому там не знают страданий,

Ведь никто не желает слёз...

 

Но весной принесут мне весть,

И вернусь я из мира мечты.

Может у меня там всё есть...

Зато здесь у меня есть ты!

 

Я ЖИЛ ЛЮБЯ...

Еще живой. Тик-так. Еще не время.

Быть может что-то в жизни не успел.

Быть может вовремя не сбросил бремя…

Быть может жить – это не мой удел.

 

Живя, мы просто примеряем чувства…

Словно, одежду в модном бутике.

Одно шмотье – это когда нам грустно,

Когда мы грезим о другой судьбе.

 

Другое же – это простое счастье,

Тут рай, здесь и сейчас, он на земле.

Какие бы не мучили ненастья, –

«Всё хорошо», – твердим самим себе.

 

Но есть одно – ужасно и прекрасно.

Мы меряем на свой же страх и риск.

Так привлекательно и так опасно…

Любовь – это последний, моды, писк.

 

Надев, ты не захочешь с ним расстаться,

Надев, уже не сможешь отпустить.

Тебе будет хотеться улыбаться,

Смеяться, плакать, думать и грустить.

 

И ты поймешь – любовь нельзя примерить,

А только стать единым навсегда.

Она – наркотик, что нельзя отмерить.

В тебе лишь жажда, а любовь – вода.

 

Еще живой. Тик-так. Подходит время.

 

Быть может что-то в жизни не успел.

Быть может вовремя не сбросил бремя…

Я жил любя, но выжить не сумел… 

 

АННА КРИВАК

Моя рідна, моя маленька мрійниця

 

 

***

А сонячне проміння, мов змахує рукою, -

Ховається тепло за обрій в далечі,

Осінній тихий день запах чомусь весною,

Але не в тому боці летять пташок ключі.

 

І горнеться до них надії теплий вітер,

А люди замерзають, приземлені, без крил.

Хоча в душі цвітуть весняні ніжні квіти,

І серце жде кохання навічно й без мірил.

 

І знов осінній день торкнув душевні струни

І закружляв під такт барвистий листопад.

Тепер малий садок, що був ще зовсім юний

Оголений стоїть, немов столітній сад.

 

Застигнув погляд мій в осінній круговерті

В скляних очах туги все барвами пливе.

Не знали б ми захопливу красу цієї смерті

Без віри в те, що все весною оживе.

 

***

Така невинна, але така закохана,

Живе і дихає нездійсненними мріями,

Така наївна, реальним життям сполохана..

Повітря навколо запахло її надіями.

 

Від букв в подарованій книжці сльозами скутана,

Від снів своїх ніжних, бажаних не пробудилася,

А нитка її життя вже давно розплутана,

І лінія на долоні твердить - не судилося..

 

Щаслива вона, бо все ж не живе реальністю.

Придуманий нею світ так багатий коханням..

Це часом заходить аж за межу геніальності.

Буває, відповісти лиш задуманим можу

мовчанням...

 

Може все зміниться: виросте, порозумнішає,

Може і зараз вона розумніша за реалістів...

Слухаєш, дивишся, віриш, й на серці теплішає,

Хочеться жити, й, мов квітка весною, розцвісти.

 

Пахощі щоб заманили усіх в нашу казку,

Кожен у ній від тепла сердець наших зігріється.

Не намагайтесь дізнатися хто вона, з вами поразка!

Моя рідна, оя маленька мрійниця.

Юрій Соя

“Співаю часто і сумую кожен день…”

***

Печально я гляжу на наше поколение!

Век аморальности, заброшеность любви,

Когда волнуются все за чужое мнение,

когда в соцсЕти друзей много, а в душе одни.

И это век продажности за деньги,

Когда нет слова "родина" и "мать",

Когда по дьявольскому легкому веленью,

Готовы ради денег все продать.

И это век — век грубости и мата,

Когда у девственности нет цены,

Век пошлости, вульгарности, разврата,

Когда вас уважают, если вы пьяны.

Когда все ходят в масках и играют в чувства,

Когда богатым людям всегда будут льстить,

Когда разбить бутылку пива — это грустно,

Увидев бедного котенка, можно мимо дальше вам идти.

Наш век — век лицемерия, предательств,

Где каждый думает лишь о себе,

Наш век заводит меня в замешательство,

Век, где нормальным есть беседы о войне.

Наш век —  век взглядов политических,

Патриотизм — средство движения толпой,

И к чудесам настроены скептически,

Когда сам по себе и сам с собой.

Наш век, где нету понимания,

где доброта, лишь слабость у мужчин,

Где все мужчины должны быть брутальными,

А доброго назовут женственым.

И это век, где "сила есть — ума не надо",

Где разговор решают кулаки,

Наш век, здесь процветает рефлекс стада,

И от морали очень далеки.

Наш век, когда есть красота лица,

И красота фигуры и одежды купленной,

Когда во внешность все влюбляются,

Когда любовь к душе уже погублена.

И это век,где в большенства нету религии,

Где каждый третий то агностик, может, атеист,

Где все читают анекдоты, а не Библию,

И книги электронные,а не бумажный лист.

И под конец хотел бы процитировать,

прочитанную фразу в книге мной:

Что в ХХІ веке лишь наука прогрессирует,

А человек? Он деградирует душей.

 

***

Вона прищепила,

Сама того не знаючи,

Любов до суму та пісень.

Вона ж не любила,

А я всім серцем біль кохаючи,

Співаю часто і сумую кожен день.

 

 

А я мовчав би,

Та в мовчанні сльози,

Хіба зігріє душу незнання?

Тобі сказати я не можу,

Та не можу в прозі,

Це не життя, а вічне заслання.

 

Мовчу. Чекаю. Звідки вирок?

Та і за що мене б могли судить?

Кричу. Кохаю. Так багато дірок,

Не в тілі. В серці — то воно кричить.

А я не маю голосу, зітхаю,

Зітхання з уст моїх єдиний звук,

Я уявляв,  як ми в небі літаємо,

Та під землею я, і так багато на мене чекає мук.

 

Готовий заплатити за кохання,

Я сліпо вірив в те чого нема,

Ілюзіями душу ранив,

Хотів,щоб було добре, та дарма.

Я сам все знав.  Я сам собі суддею

Поставив вирок, і надію розігнав,

Хотів померти, та прийшлося жити за ідею,

Тоді лиш постріл, ось такий фінал.

 

Михайло Качанов

“ночами лунными и одинокими

выворачивает меня стихами

в урну”

 

***

попкорные залы кинотеатров

афиши, премьеры, люди, залы

фьюзеляж торгового центра

скрылся за прилавком касс,

мимо людей,

как Хан Соло мимо имперских ракет,

я выверну наизнанку

этот трусливый макет

 

прыгну в кресло,

как в материнское лоно,

слышу ломкий и лестный

птичий язык трейлеров,

рядом кресло пустое,

я, как обычно, моно

с грустной приставкой

фон

 

на фоне же кинозала,

из дальних рядов шорохи,

где-то возле меня,

около

кто-то роняет пакет,

кто-то шуршит букетом

из ароматных зёрен –

с привкусом карамель

 

я просижу час-два

посмотрю на радость людей,

грусть и верность,

как в книгах,

только проще сюжет,

посмотрю,

выплюнет меня кинозал

вместе с людьми,

как без них.

как без них?

 

зал опустошил,

отрубив пуповину дверью,

закрыл милость картин,

я иду поникший,

бродить в новом ТЦ,

везде запахи,сладости,семьи,

каток, кофе и бутики,

для каждого есть корзинка

по размеру души

 

***

что-то сам пережил,

что-то бог подложил,

что-то выверил слогом,

чего же не хватает вам?

 

всегда писал для себя,

в стол,

только скорее

в урну,

только проблемно жить бывает,

когда спустишь последний стих в унитаз.

от этого письмо вам,

издатели,

ненавижу вас искринне,

только ведь, пожалуйста,

напечатейте меня,

хоть на полстранички,

слово печатное – искрой мне,

кажется,такое же,как в блокноте,

только вроде читал кто-то,

только вроде сказал громко,

только вроде сам не понял.

 

принтеры, картотеки, архивы,

я к вам обращаюсь,

пожалуйста,

милые,

напечатайте,

хоть на листе а4,

хоть рядом с рекламой квартир,

хоть в углу,

хоть в газете “Правда”,

напечатейте же где-то,

как фотографию призрака

или семейное фото Иисуса Христа.

 

 

 

Анна Темюк

“Час відміряю словами…”

***

Рождённый ползать – не рождён летать.

Хоть как мы к этому стремимся.

Так рождена ли я для Вас писать,

Свои унылые, но чувственные письма?

 

Вы не заметите мои открытые глаза.

И не заговорите. Мы простились.

И в Вашей голове промчусь совсем не я.

Как жаль, что вы в мою уже вселились.

 

И не укроете меня своим теплом.

И мне расскажите мне свои страшные секреты.

Я лишь для Вас ведь сердце подожгла. Огнём,

Что б Вы согрелись... междометия, ответы.

 

Но вот прошли недели. Может больше.

И, кажется, я что-то поняла.

Я Вам, увы, лишь только интересна.

Вы для меня - чуть больше чем мечта.

 

***

І день за днем у мені помирає поет.

Встає ледь п'яна й не кохана жінка.

Помер художник, комік та естет.

А шизофренік он іде, крізь вікна.

 

Душа мрійлива і легка летіла вниз.

Усі казки забув, палала в танго.

Аби отримати той чортів лист

Горіла в полум'ї з ночі до ранку.

 

***

Міряю простір вигинами, формами

Твоїми долонями.

Час відміряю словами. За шторами

В твоїм полоні я.

Дихаю тяжко, пульс навіжений геть

Небо в очах твоїх.

Себе розділю. Тобі віддам рівно треть.

Ану забирайся геть.

Не повертайся, не треба нагадувать

Я пам'ятаю все

Не повторяйся, я бачу в думках твоїх

Одноманітність скель.

Ми розбиваємось об гостроту їх рис

В цім не твоя вина.

Давай заграємо. Дідько, було вже це

Лечу головою вниз

Ну от і крапки усі розставлені

Та вони не над "і"

Ну от і досить. Ти знову в думках моїх

Жадно ховаю сліди.

 

Валерія Лисівненко

“Но в тех чернилах будет жить

Все, что рука запечатлела…”

***

Светлый дверной проем,

черные лики стен

Мы тут сидим вдвоем —

я и моя тень.

 

Кутаемся в боль,

прячемся от проблем.

Вот бы забыть пароль

от всех запретных тем.

 

Память моя — грусть,

лирика и тоска.

Мне все равно — пусть —

Жизнь не бывает легка.

 

Я не боюсь бед,

и не боюсь жить —

Очередной бред,

сотканный из лжи.

 

Кутаюсь днём в плед,

ночью ловлю сны,

Грустный недопоэт,

ждущий тепла весны.

 

И в голове бардак,

Так и должно быть?

Просто не знаю как

Мне и куда плыть.

 

***

Я вам никто: ни друг, ни враг

И, прячась за зеленою листвой,

Я только видел, дорогая, как

Вы спорили с угрюмою судьбой.

 

И в скромности опущенных плечей

И в кротости ресниц, дрожащих от отчаянья

Лишь я один, кто понял без речей,

Какую боль скрываете молчанием.

 

И каждый вечер, сотни вечеров

Я ожидал вас за густой оградой,

Чтоб сократить на несколько шагов

Наши страданья в сотни миллиардов.

 

Как те цветы, что распускались вновь

На время лишь придушенные льдами,

Так расцветала и жила любовь

Под всех невзгод холодными снегами.

 

Всего лишь взгляд и пара жарких слез

Огромный айсберг превращают в лужу.

Поверьте, наконец, что я всерьез

Люблю вас, больше мне никто не нужен.

 

Я столько времени молился и просил,

Чтоб пальцами притронуться к ладони.

И в ожидании лишился сил:

Я больше вас, любимая, не трону.

 

И завтра вы пойдете под алтарь,

А я свой дух пущу навстречу Богу,

Ну что вы плачете, родная. Жаль?

Скажите мне , вам жаль, ну хоть немного?

 

Тогда бежим. От бед и слез, бежим.

Поверьте, с вами нас укроет небо.

Вы меня любите, я вами - одержим

Так, как ещё никто на свете не был.